ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО УКРАЇНИ

"РОДИНА — ЖИТТЄТВОРНА КЛІТИНА НАРОДУ" - ОЛЕКСАНДР ШОКАЛО




Родина – результат природно-духовної еволюції й одна з прадавніх форм єдності людей. Вчені дійшли висновку, що інститут родини виник ще до появи релігій. Релігії стали вторинними чинниками, підтримуючи полігамію або моногамію. Взагалі первинними сутностями є духовний світогляд і осягнуті в особистому духовному досвіді сакральні знання, які визначають спосіб життя людини й суспільства в системі культури. А релігійні культи насаджують паразитарні антисистеми для маніпулювання масовою свідомістю етнокультурних спільнот.


Мисливсько-збирацькі й кочові спільноти не були прив’язані до певної території й жили полігамними сім’ями (полігінія й поліандрія). І тільки з виникненням і розвитком аграрних суспільств на питомих землях і на ладовій світоглядній основі (бл. 10 тис. р. тому) доцільною стає моногамна родина, яка найміцніше єднає людей, створюючи основу збірної особи народу.


Моногамна родина агрокультури заснована на єдності споріднених душ, на злагоді чоловічої й жіночої первин. Ці первини взаємодіють за принципом співдії двох протилежних зарядів у живій клітині, утворюючи «непарну симетрію» (В. Вернадський) – народжуючи нове індивідуальне життя. Всеєдиний закон непарної симетрії – основа саморозвитку всього живого з власної самостійної сили. Згідно з даосизмом, Дао як усепроймаюча пульсуюча сутність утворює одне – двоєдину чоловічо-жіночу першооснову, яка поділяється на дві первини – чоловіче інь і жіноче ян; ці дві первини у злагоді любові народжують третє – життєвий первінь, дихання або лад життя; і ці три сутності народжують усе в Світовій Всеєдності. В українському ладовому світогляді аналогічна жиитєтворна модель розкривається через сакральні сутності: Дій (Всеєдиний, Род), Ладо (двоєдина чоловічо-жіноча першооснова), Лад і Лада (ці дві первини у Всеєдиній Любові породжують життєвий первінь, дихання, лад життя).

У злагоді любові зароджується й людська родина. Створення родини – одне з покликань людини в Білому світі. Здоров’я й вік родини залежать від сили любові. А сама любов випробовується шлюбом.


Любов – джерело сили родини й суспільства


Любов зароджується в людському серці з духовного зачатка. І з любові народжується людина вперше (біологічно) і вдруге (духовно). Перший раз людину народжують батьки, а другий раз вона народжується сама з духовного зародку в серці. Оце «друге, духовне, народження» людини і є її власною культурою (Г. Сковорода). Так із людських родин, родів самозароджується збірна особа народу. А збірні особи народів складають планетарну спільноту – людство.


В українській духовній традиції любов є головною моральною чеснотою людини – виявом життєтворної сили й волі духу в чистому серці. Воля духу в поєднанні з палкою чуттєвістю серця виявляється як жагуча любов – кохання. Кохання пробуджує внутрішню духовну силу й загострює відчуття струмування життєвої енергії в людському єстві. Завдяки цьому відбувається глибинний взаємообмін енергією життя між чоловіком і жінкою, їхнє єднання в енергетичне ціле. Люблячі чоловік і жінка живуть із реальним відчуттям свого енергетичного єднання. А де є реальне відчуття одне одного, там немає місця марновірству й ревнощам. У народній мудрості багатьох етнічних культур знаходимо таку формулу цього глибинного відчуття: «Любов – це коли чоловік і жінка дивляться не одне на одного, а в одному напрямі». У люблячих людей відкривається внутрішній зір і вони бачать одну духовну мету. Любов – універсальний принцип почуттєво-духовної взаємності, взаємообміну життєтворною енергією між чоловіком і жінкою, між людиною і Всеєдиним, між людьми в збірній особі народу для духовного посилення у взаємодії.


Для підтримання в собі бінарного космічного балансу життєвої енергії людині необхідна енергія протилежної статі. Енергетичний взаємообмін між чоловіком і жінкою заснований на взаємній віддачі і взаємному наповненні енергією любові, й це дає відчуття щастя, радості: «Усяка радість у цьому світі струменить із бажання щастя іншим. Усяке страждання в цьому світі починається з бажання щастя тільки собі» (Далай Лама). Взаємна радість – вияв сили любові: «Любов виникає з любові, коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю. …Усе минає, а любов зостається після всього» (Григорій Сковорода); «Ані на одну мить не слід нам тут забувати, що життя нам дано для любові й що ми самі твір Усеєдиної Любові до нас» (Микола Гоголь).


«Любов дає лад усьому»


У системі традиційних моральних цінностей українців любов – уселадуюча сила життя. Звідси наш одвічний мораль­ний принцип: «Любов дає лад усьому». В любові людина пізнає себе й здійснює життєву програму власної душі. Через любляче серце пролягає внутрішній духовний шлях від людини до людини, й силою любові люди досягають ладу в особистому й суспільному житті.


«Чоловік і жінка – найкраща в світі спілка», – так український народ охарактеризував засновану на любові родину – життєтворну клітину етнічного єства. Адже злагода родинного життя, міць родинного духу – запорука єдності й духовної міці збірної особи народу. Згадаймо наш класичний досвід: «Де згода в сімействі, де мир і тишина, Щасливі там люди, блаженна сторона».


Керуючись у своєму житті волею Всеєдиної Любові, родина є головним законотворцем суспільного життя. «Любов сама творить закон життя» – цю істину українці здавна сповідують як провідний принцип природного права, завдяки чому народ і живе на Білому Світі всупереч штучним законам. Бо любов як воля духу є найвищим правом людини. У любові люди живуть духовними цінностями – творять світ культури, незважаючи на цинізм владців і їхнє беззаконня. Бо людину щодня пробуджує до праці фізичної й духовної світло Сонця й сердечна любов до своєї родини.


Втрата духовного орієнтиру й сили любові призводить до занепаду окремої родини й цілого народу. Коли занепадає в подружжі дух любові, люди гублять волю до життя. А ставши підневільними, вони вже не знають почуття людської гідності, самоповаги: запродують душу й тіло, розум і дух. Запроданство стає пошестю, й народ втрачає волю збірної особи – стає знаряддям чужої сили.


Нині українське суспільство переживає глибоку кризу: в ньому бракує любові, творчого розуму, волі національного духу. Ті, які свідомо не пускають у світ дітей, стають нелюдами (таких нині до 20 %). Батьки, які не люблять своїх дітей, стають мертводушними. Суспільство, яке не виховує своїх нових поколінь, прирікає себе на погибель. Батьки зобов’язані виховати своїх спадкоємців і забезпечити безперервний зв’язок поколінь народу. Звідси обов’язок дітей перед батьками – зберегти честь родини, роду. Ця взаємна відповідальність батьків і дітей – вияв священного сердечного почуття, що забезпечує єдність родини, роду й збірної особи народу.

Коли народ занепав у нелюбові й розбраті, надзвичайно тяжко виживати окремій родині. Надто тяжко в умовах етнічної недуги зародитися новій здоровій родині. Одначе кожному подружжю волею життя належить осягнути істину, що творячи свою здорову родину, вони тим самим відновлюють народ. Адже родина є носієм етнічного генотипу. А виховуючи дітей, кожна родина виховує нове покоління українського суспільства.


Особиста мета й загальне призначення людини в родині


В родинному житті поєднується особиста мета й загальне призначення людини.

Досягнення людиною особистої мети передбачає дії в скінченному вимірі одного покоління. По суті – це здійснення людиною життєвої програми власної душі. Особиста мета – самореалізація людини в часі й просторі свого неповторного індивідуального життя. «Людина – від народження до смерті – лише одна світлова хвиля. І як ця хвиля, виникаючи в ефірі, в найкоротшу мить свого існування висвітлює з мороку все, чого торкнеться, так і свідомість окремої людини на якийсь найменший відтинок часу кидає на довколишній Всесвіт світло живого споглядання, осягнення й думки. Та завдяки повторюваності й спадкоємності людських свідомостей ці окремі спалахи світла зливаються в один потужний, безперервний світловий потік. Людська думка стає ніби свідомістю Всесвіту, адекватною йому в просторі й часі» (Микола Холодний). Повторюваності й спадкоємності свідомостей, аби окремі спалахи їхнього світла зливалися «в один потужний, безперервний світловий потік», люди досягають підтриманням духовних зв’язків між поколіннями родини, роду й народу.


Призначення людського життя на Землі набуває сенсу в нескінченних, циклічних вимірах зміни поколінь і передбачає виконання обов’язку, покладеного на кожне покоління родини, роду, народу в історичних циклах цілого людства. Людина виконує своє історичне призначення, свою місію, поєднуючи у власному нинішньому житті минуле життя своїх предків і визначаючи майбутнє життя своїх нащадків.

Своєї особистої мети – самореалізації, здійснення програми власної душі людина досягає дотриманням природного й морального права в триєдності істинного думання, правдивого висловлення й праведного діяння.


Своє призначення людина виконує дотриманням первинного, духовного світоглядного принципу – забезпечення єдності поколінь родини й роду, єдності родин і родів у збірній особі народу, єдності з рідною землею, єдності з Родом (Усеєдиним) і Світовою Всеєдністю за духовною сутністю.


Суттю духовного світоглядного принципу є всеоб’єднуюче глибинне чуття серця – Любов. У Всеєдиній Любові через особистий досвід серцем ми осягаємо Всеєдину Істину, яка являється в сакральному знанні. Тому духовний світогляд нескінченності, безвічності як систему сакрального знання звемо осяяння, ясновідання, ладодіяння або філософія серця. Система дієвого сакрального знання, філософії серця заснована на пізнавальній сутності, визнавчій волі чистого серця й цим принципово відрізняється від релігії, заснованої на вірі непросвітленого розуму. Все, що сприймається на віру – облуда, яка лежить на поверхні й використовується для омани, для профанації істинного сакрального знання, яке за своєю духовною суттю – надрелігійне. Істинне знання приховане від профанного сприйняття, і його сакральну надрелігійну (надкультову) сутність здатне осягнути тільки чисте серце, просвітлене духовним чуттям Усеєдиної Любові. Вторинні, штучні релігійні культи для утвердження своїх догматів у масовій свідомості використовують первинні сакральні знання, профануючи їх примітивними вигадками й понижуючи рівень людського мислення. Бо догмати релігійних культів тримаються не на знанні ясного розуму, а на марновірстві непросвітленого, запамороченого недомислу. Нечистий, непросвітлений розум потрапляє в цілковиту марновірну залежність від догм релігійних культів, які цілеспрямовано містифікують, профанують сакральне знання для заволодіння людським розумом. Але волею духу в чистому серці люди самостійно, в особистому духовному досвіді осягають Істину й єднаються з Усеєдиним безпосередньо, долаючи облуду й ошуканство служителів релігійних культів, які намагаються монополізувати джерело Всеєдиної Істини. І навіть у тотальному середовищі штучних релігій крізь їх догми пробивається силою вільного подвижницького духу в людському серці світло Істини. Ця глибоко особистісна духовна практика осяяння заявляє про себе як релігія серця. Дух у серці – джерело сили й волі, а розум – інструмент духу. Серце породжує, надихає, а розум виконує. Серце є основою неповторності й унікальності особистості, а розум виявляє загальне в діяльності людей. «Взагалі люди мають не розум, але деякий, сякий-такий розум. А розум властивий самому Творцеві» (Памфіл Юркевич). Через дух особи в чистому серці вдруге народженої людини виявляється моральний закон, що його являє Всеєдиний Дух-Розум (у староукраїнському світогляді – Дій, життєтворчий первінь), посилаючи життєтворні імпульси здійснення людиною програми власної душі. А забезпечує самореалізацію життєвої програми душі воля духу та духовно зрілий, ясний розум, через який виявляється в людині моральна дія Всеєдиного Духу-Розуму (в староукраїнському світогляді – Лад). Дух програмує й забезпечує ладову, моральну орієнтацію душі, Розум системно управляє здійсненням життєвої програми душі. За цим бінарним принципом Усеєдиного Духу-Розуму, їх системним ладодіянням через волевияв самостійної сили самоорганізовуються всі життєтворчі структури світової Всеєдності, в тім числі й людський світ в усіх його індивідуальних і етнічних виявах. І саме в серці людському зосереджуються духовно-вольовий, морально-дієвий чинники, які забезпечують моральну зрілість людини в триєдності істинного думання, правдивого висловлення й праведного діяння, що є необхідною умовою її другого, духовного, народження у власній культурі.


В системі дієвого знання, що є основою системи культури, людина поєднує особисту мету свого неповторного життя й своє загальне призначення – творить власну й етнічну культуру. Первинна культурність – це об’єднавча самоорганізація особистості й збірної особи народу власною самостійною силою й волею духу зсередини. А вторинна релігійність – об’єднання чужою силою соціальної маси для володіння нею.

Дієвість духовного світогляду або ладодіяння – це здатність людей прийняти новонароджену людину в цьому світі, поєднати люблячих людей у шлюбну пару для творення нової родини й провести віджилу людину на той світ, зберігаючи при цьому безперервну спадкоємність поколінь. Ось як каже про це наша народна мудрість: «Людина буває дивна тричі: коли народжується, одружується і вмирає». І все те відбувається в родинному світі.


Родина поєднує скінченний і циклічний виміри життя людської особистості й збірної особи народу. Поняття родина, рід, народ зберігають у собі породжуючу, об’єднавчу символьність сакральних сутностей – Род або Всеєдиний. Людина в особистому й родинному житті зобов’язана поєднати свої мету й призначення, скінченний і циклічний рівні розвитку, особисту долю з долею рідного народу. Поєднання скінченного й циклічного рівнів життя досягається завдяки дотриманню природного права, що його являє воля індивідуального й національного духу, а також завдяки дотриманню звичаєвої традиції та обрядів річного сонячного циклу. Все це забезпечує зв’язки між поколіннями, з рідною землею, зі Світовою Всеєдністю, що виявляється в цілковитому самоздійсненні особистості й збірної особи народу.


Всі ці життєво необхідні дієві знання скінченного й нескінченного (циклічного) рівнів укладено в чіткі світоглядні системи з відповідними напрямками православлення, правовизнання та ясновідання, ладодіяння. Православлення – світогляд скінченного рівня, в системі якого людина самоздійснює себе в межах одного життя. Правовизнання – знання священного закону природного права й життя в ньому. Право походить від сакральної сутності Прав – Правний світ, духовний непроявлений безвічний часопростір, який дає волю-закон Усеєдиного всьому сущому в Білому світі жити за моральним правом (по правді). Дотримання цього природного права забезпечує людині здійснення своєї життєвої програми в системі життя родини, роду й народу. Людина, пройшовши через друге, духовне, народження, поєднує у своєму житті всі три сфери буття етнічного світу: здійснює програму власної душі за моральним законом Права – живе праведно, по правді; береже світлу пам’ять духів предків, які перебувають на Тому світі й через пам’ять живих принаявні й у Білому світі; плекає в любові, в духовному подвижництві морально-правову основу Білого світу в триєдності минулого, нинішнього й майбутнього та досягає ясновідання й ладодіяння.

Ясновідання – світогляд циклічного, нескінченного рівня, всеосяжний світогляд Всеєдності. Ясновідання й ладодіяння – знання циклічності змін поколінь родини, роду й народу та забезпечення зв’язків між ними. Тут індивідуальне людське життя виходить за власні межі й через родинні зв’язки єднається з предками й нащадками в одному родоводі. А роди єднаються в збірну особу народу. Збірна особа народу, як і людська особистість, реалізує себе на скінченному й циклічному рівнях життя в дотриманні природного й морального права та Всеєдиного Закону самотворення, саморозвитку Світової Всеєдності.


Народ, нація самотвориться не з окремих соціальних особин, а з родин і родів. Родина, рід, народ мають у своїй основі сакральну сутність – Род. В українців і всіх слов’ян Род – Батько всього сущого, Усеєдиний Дух Життя, самотворча сутність Усеєдиного Світу. Род-Батько одухотворяє Землю-Матір – свою дружину, яка народжує все в земному Білому світі. Сакральна сутність Рода виникла в духовному світогляді аграрної культури. Наші предки аграрії вшановували Рода хлібом – збірною сутністю всіх земних плодів. Хліб одвіку є мірилом гідного життя хліборобів. Люди агрокультури вшановують життєтворчу сутність Рода вже понад 7 тисячоліть. З ушануванням Рода пов’язане й Різдво – народження нового Сонця, життєдайного світила Всеєдиного. В значно пізнішому християнському релігійному культі до Різдва прив’язали народження месії – сина божого. А християнські ідеологи підмінили Рода-Батька Богом-Отцем. (Теонім Бог походить від пізньоіранського Бага – давець багатства, що у свою чергу походить від індійського пізньоведичного божества Бхага – давець пожитків). Та сакральна сутність Рода живе в наших священних поняттях: родина, рід, народ, родичі, родовід, ріднизна.


Сповнена сакральної сутності родина має бути чистим середовищем визрівання вільного людського духу – головним осередком осягнення людиною Істини й життя в Істині. Родина за всяких обставин повинна лишатися святинею людського духу, непідвладною жодним стороннім руйнівним впливам.


Родина й моральність


Родина як цілісна психоенергетична система заснована на взаємній любові й моральній зрілості батьків і дітей. У люблячих батьків виростають щасливі діти, народжуючись удруге, духовно, з власної сили любові. Якщо в серці немає любові, там не животворить дух, і всі вчинки позбавлені духовних прагнень. В аморальному середовищі любов підміняють торгом: ти – мені, я – тобі.


Суперечності між українською родинною традицією й аморалізмом сучасності виявляються передусім на межі проникнення в родинний світ сторонніх впливів. Агресивний вплив зовнішнього середовища на тонку організацію родинного світу надзвичайно посилюють ЗМІ. Телебачення своїми програмами про дошлюбний сексуальний досвід, позашлюбні зв’язки, вибір сексуальної орієнтації поширюють аномалію й підривають здорову основу інституту родини. Лібералізація суспільного життя призводить до руйнування родинної традиції й підміни моногамної парної родини одностатевою сім’єю. Тому нині особливого життєстверджуючого сенсу набуває українське традиційне поняття родина – та, що родить, а не сім’я – та, що сіменить.

Знову постає необхідність звернутися до занехаяного досвіду минулих поколінь. Як наші предки зберігали чистоту природних інстинктів, плекали у своїх дітях духовність почуттів? Як навчалися розрізняти духовне прагнення душі жити й біологічні потреби організму бути? Мало народити дитину, необхідно ще виростити й виховати – підготувати її до духовного самонародження. В традиційних українських родинах вихованням дітей займаються дідусі й бабусі. Безпосередні сердечні взаємини дідусів-бабусів і онуків забезпечують також безперервний зв’язок поколінь роду.


Нині основні зусилля батька-матері, дідуся-бабусі й педагогів мають бути спрямовані на зміцнення й гармонізацію дитячої психіки, на збереження чистоти серця, чистих природних інстинктів і плекання в дитячій душі прагнення духовного ідеалу. А вже на основі виховання має відбуватися й навчання з урахуванням природжених здібностей дитини. Тільки вихована людина здатна цілеспрямовано навчатися, бо в процесі виховання виявляються її таланти й життєва програма її душі. Родинне виховання – основа освіти й дієвої самореалізації людини на основі здобутих знань. Усе це має стати запорукою моральної зрілості людини та створення нею здорової родини. У процесі виховання в здоровій родині людина виявляє моральну волю й розкриває в собі джерело внутрішньої творчої сили. І тоді вже ніяка стороння сила не годна здолати її самостійної сили й волі духу, що становлять основу гідного людського життя.

Зважаючи на духовно-біологічну суть людини, завдання виховання полягає в розкритті через сакральну педагогіку серця програми людської душі, її духовного осердя для другого народження й духовного вивершення особистості.


Сакральна педагогіка серця


Сакральна педагогіка серця Памфіла Юркевича: «Виховна  система, яка пробуджує в серці у вихованця любов до вищого й ідеального, до священного й духовного… – ця система  чекає на вихователя, здатного знаходити в тілі в людини невидиму душу, а в невидимій душі – незнищенні зачатки подібності до Всеєдиного». Творчим результатом сакральної педагогіки серця є «друге, духовне, народження людини» в чистому серці та її саморозвиток силою моральної волі в системі родини й рідної культури. Моральна воля людини забезпечує їй здійснення програми своєї душі через розкриття власної творчої енергії.


У вихованні надзвичайно важлива психоенергетична взаємодія батьків і дітей. Енергія любові йде від серця до серця, і батьки й діти своїми почуттями й думками створюють навколо себе позитивне енергетичне поле. Енергетичний зв’язок батьків із дітьми дуже тісний і потужний. Коли батьки дають дитині життя, вони мають закласти в неї енергію любові. Подальше завдання батьків – допомогти розкрити це джерело енергії всередині дитини, створити умови для пробудження позитивної енергії в моральній зрілості й духовному народженні. Якщо родинне середовище сповнене поваги, любові, така сама енергія пробуджується і в дитині, стає визначальною в її індивідуальному житті. У батьків і дітей кровні зв’язки забезпечують глибинний енергетичний зв’язок, тому рідні люди гостріше відчувають і любов, і її відсутність. Для дитини любов батьків – життєво необхідна. У батьків завжди є можливість пробудити своєю любов’ю почуття любові в дитині. Смисл життя батька й матері – спрямовувати енергію любові в духовний саморозвиток своїх дітей.


Виняткової уваги батьків потребує виховання дівчинки. Бо кожна дівчинка – потенційна мама. Збережімо й виплекаймо чисту основу нашого материнства – і ми матимемо нове суспільство. Особливу надію в вихованні молодого покоління покладав на матерів Пантелеймон Куліш: передусім ми повинні виховати нове покоління матерів, які народять і виховають нове покоління народу. Поняття материзна Куліш незмінно вживає замість загальноприйнятого батьківщина й переконаний, що тільки чисте материнське серце спроможне народити оновлену людину: «Жінці довірено великоцінний обов’язок живити й зігрівати юну душу, яка розкривається. Жінка без намірів, без системи формує молоде серце в найчудовіший зліпок, пом’якшуючи його материнською любов’ю й ласкою».


Саме цей почуттєво-сердечний принцип української етнопедагогіки заклав в основу своєї психологічної теорії й педагогічної практики Костянтин Ушинський: «педагогіка – мистецтво, а не наука виховання». Він бачив педагогіку «першим, вищим із мистецтв, а вічно передуючий ідеал цього мистецтва – досконала людина». Звідси заповіт великого педагога – «створити наших дітей кращими за нас».

Але для цього необхідно створити родину – живильне середовище для духовно-інтелектуального, психофізичного й соціального розвитку дитини. В родині дитина дістає емоційну підтримку, психологічний захист, засвоює національні культурні й загальнолюдські моральні цінності. Усі державні й суспільні інституції зобов’язані підтримувати зусилля батьків, спрямовані на виховання, духовне народження, саморозвиток і освіту гідної людини.


Створити родину – життєтворну клітину народу спроможні тільки морально зрілі люди силою любові своїх чистих сердець і злагодою високих прагнень своїх споріднених душ. А в родинному середовищі усталюється духовний тип людини й визріває почуття її особистої й національної гідності, що поєднує в собі самоповагу й повагу до інших людей.


Цей шлях комусь може видатися ідеальним. Та це реальний шлях Ладу, і тільки так людина, родина, рід і збірна особа народу зможуть досягти оновлення й гідного життя.



Создан 05 фев 2015